Parafia pw. Św. Marii Magdaleny
top

Св. Євгеній - біографія

Святий Євгеній — біографія

Біографія святого Євгенія до Мазенода — це тема, якій присвячено вже чимало книжок, також і багатотомних.

Шарль Жозеф Ежені — Карл Йосиф Євгеній де Мазенод — народився 1 серпня 1782 року на півдні Франції, у місті Ексі, яке було столицею Провансу (звідси Екс-ан-Прованс). Уже наступного дня від був охрещений у храмі св. Марії Магдалини. Євгеній де Мазенод був сином відомого аристократа Шарля Антуана — голови Рахункової палати Провансу. Матір’ю була донька багатого міщанина, професора Королівської медичної академії, Марі Роз Жоанніс; у Євгенія ще була молодша сестра Антоніна.

Атмосфера сімейного Провансу безсумнівно вплинула на формування певних рис його характеру, типових для мешканця півдня: спонтанність у темпераменті, жива уява, меткий розум, гаряча чуттєвість. Сам про себе він напише так: «Характер маю жвавий і поривчастий. Прагнення, які я в собі збуджую, завжди дуже гарячі; я страждаю через найменшу затримку, а спізнення для мене незносні. Постійний у своїх рішеннях, я обурююсь на перешкоди, які мені ускладнюють їх виконання, і нема ціни, якої б я не сплатив, щоб подолати навіть найважчі».

Раннє дитинство Євгенія було часом щасливим і безтурботним. Він жив у сімейному палаці по головній алеї міста, де прислужували дванадцятеро лакеїв. Хоча він виростав в атмосфері аристократичної гордості, та серце мав дуже чутливе: цей заледве кількарічний хлопець був спроможний помітити людську біду і намагався їй зарадити. По роках, на порозі семінарійного життя, згадуючи дитячі літа, він написав: «Було для мене чимсь звичайним, що навіть коли я був голодний, то вмів віддати свою їжу, щоб нагодувати бідних; що носив дрова до тих, хто страждав від холоду, а не мав засобів, щоб собі зарадити; що я вмів зняти своє вбрання, щоби одягнути вбогого… Коли я когось образив, навіть якщо це був слуга, то я не знав спокою аж до моменту, коли міг виправити провину якимось подарунком, дружнім знаком чи хоч би ласкою стосовно того, хто мав право на мене ображатися». Коли Євгенові сповнилося шість років, він розпочав навчання у престижному Королівському Бурбонському коледжі. На жаль, перебувати там він зміг тільки два роки.

Французька революція розходилася дедалі ширшими колами й нарешті дісталася Провансу. Батько Євгенія був далекий від визнання нового порядку, а, захищаючи привілеї аристократів, більше за інших звернув на себе увагу прихильників революції, які, запалені до боротьби маркізом Мірабо, розпочали публічні страти аристократів. Із Франції треба було втікати. Спершу — до Ніцци, міста, яке тоді належало Королівству П’ємонта. Спочатку виїхав тільки сам Шарль Антуан, а трохи пізніше — решта сім’ї разом із сином Євгенієм. У квітні 1791 року 9‑річний Євгеній опинився в чужім краю, де він проживе складні літа своєї молодості. Після Ніцци буде Турин, потім — Венеція, пізніше — Неаполь, і зрештою Палермо. Кожний етап 11‑річного міграційного паломництва матиме свою специфіку і збагатить молодого аристократа новим життєвим досвідом. На особливу увагу заслуговує перебування в Турині, Венеції та Палермо.

Після відносно короткого перебування в Ніцці, через наступ революційних військ, під кінець 1791 р. Мазеноди перебралися до Турина, де молодий Євгеній міг продовжити навчання в Шляхетському коледжі, який провадили отці-барнабіти. В цьому місті сталися дві важливі події в релігійному житті хлопця: Перше Святе Причастя, у Великий Четвер 1792 р., та двома місяцями пізніше — Миропомазання. Переживання, пов’язане з першим прийняттям Пресвятих Дарів, мало бути дуже сильним, оскільки у своєму зрілому житті св. Євгеній щороку зі зворушенням згадуватиме день свого Першого Причастя.

Тим часом революційна армія наближалася вже до Турина, а це означало, що Мазенодам потрібно втікати далі. У травні 1704 р. вони прибули до Венеції. В релігійному розвиткові Євгенія венеційський період (1794-1797) — це насамперед зустріч із сім’єю Дзінеллі, а найголовніше — з о. Бартоло Дзінеллі. Цей священник був для молодого провансальця вчителем, наставником і справжнім другом: заохочував Євгенія до побожності й став справжнім рушієм його інтелектуального розвитку, а ще більше — духовного. Отець Бартоло прищепив юнакові здорові моральні принципи, запал до читання книжок і навчив численних молитов, серед них і молитви св. Станіслава Костки: «Істинна Матір Спасителя і прийомна Мати грішника, пригорни мене до лона Твого материнського милосердя».

У своєму щоденнику 1791-1821 рр. про венеційський період Євгеній запише: «Це там належить шукати початків мого священницького покликання, а може, також до стану більшої досконалості. І якби ми залишись у Венеції ще на рік, я пішов би слідами мого святого керівника і його брата, в чернечому згромадженні, яке вони вибрали, аж до смерті відзначаючись героїчною ревністю». Ця думка про покликання до духовного стану мала проявитися назовні, оскільки в цьому самому щоденнику можна прочитати розмову, яку провів із ним у Венеції його дядько, канонік Андре де Мазенод:

— Скажи мені, Євгенію, чи це правда, що ти прагнеш вступити у лави духовенства?

— Так, це правда.

— Але як ти можеш приймати такі рішення: чи ж би ти не забув про те, що ти єдиний потомок нашої родини, яка таким чином буде приречена на згасання?

— О, любий дядьку, а чи не було би для неї великою честю, якби вона вигасла на священникові?

Під час перебування у Венеції сталася ще одна подія, що завдала рани його серцю й ніколи не загоїлася: батьківське подружжя розпалося. Коли 1795 року ущух терор у Франції — щоби рятувати сімейні цінності на батьківщині, мати покинула Венецію, забираючи з собою доньку, тобто сестру Євгенія. Повертаючись до Екс-ан-Прованса, вона зважилася на цивільне розлучення, і тим самим втратила шляхетський титул, але взамін здобула право на спадок по своєму померлому батькові та право обкласти іпотекою власність свого чоловіка. Виїзд матері означав кінець сімейного життя Мазенодів; подружжя залишилося в сепарації аж до смерті.

На жаль, і з Венеції довелося втікати. Спершу до Неаполя, де Євгеній відбув рік самотності й нудьги, а пізніше до Палермо, і зрештою, 24 жовтня 1802 р., — повернення до Франції. Неаполь, Палермо і перші роки після повернення в Екс — це час, про який Євгеній скаже: «Я шукав щастя поза Богом». Тоді йому було, відповідно, від 16 до двадцяти з чимось років. Він нібито має все, чого юнак міг би зажадати. З одного боку — салони, танці, розваги, які полегшують легковажний плин життя і виявляють пустопорожність молодого аристократа, а з другого — періоди скрути, ба навіть бідності, які вціляють у цю легковажність і болісно її ранять, вибиваючи з нутра претензії до батька і цілої сім’ї.

У листах і записках цього періоду, попри все, радості небагато; слова чи вирази, які він тоді часто вживає, — це: сумна монотонність, що за нудьга, яка гидота, ніщо мене не тішить. Для прикладу: перший — з неаполітанських часів. «Рік перебування в Неаполі був для мене часом, коли мене пригнічувала сумна монотонність. У мене вже не було більше моїх добрих друзів Дзінеллі… Що ж за сумне животіння для юнака, якому 16 років і який не має ніякої роботи, не має чим зайнятися, не знає нікого і не має куди піти, за винятком церкви, до якої я ходив служити моєму дядькові до Меси». Другий — із часів Палермо: «Після показу штучних вогнів король розпочав гру в карти, а в прегарних салонах палацу організовано танці. Я залишався здаля від цих розваг. Дивно: коли я опиняюся всередині таких забав, серед галасу інструментів, посеред такої мирської радості, — моє серце замикається, мене огортає сум і я вибираю місце відосібнене, відділене від усього цього світу, який мені видається божевільним; і я віддаюся думкам серйозним, меланхолійним, аж зрештою мені хочеться плакати… Мій дух тужив за іншими радощами». Третій — з часу після повернення до Екса: «Я пишу до батька: хай їм грець, нехай уже не торочать, що я ще молодий. Пригнічений тягарем моїх 21 року, після місячного перебування в Сен-Лоран я почуваюся, немовби був найстаршим із людей. Чи є якісь ліки від нудьги?» А двома місяцями пізніше: «Помираю з нудьги і меланхолії. Ось уже три місяці, як я сюди приїхав, а почуваюсь ніби гриб, знуджений місцевістю та її мешканцями».

Роки, про які зараз мова, також були часом релігійної кризи. Здається, Євгеній неспроможний побачити Христа; ім’я Ісуса зникає з його листів; він стає критичний щодо Ватикану і Папи. З листа до батька: «Любий тату, як завжди, пересилаю тобі пачку газет. В одній знайдеш breve папського легата, який вділяє повний відпуст усім французам. Якщо цього буде досить, щоби змити з них усі злочинства, то треба визнати, що влада апостольська меж не має. Щодо мене, то — без побоювань, що мене назовуть антирелігійним типом, — я заперечую такі відпусти і беззастережно вимагаю повернення того, що вкрали; й без цього нема прощення». У цьому самому листі він також згадує про відповідь, вислану до одного каноніка, який був ентузіастом політики папи Пія VII, а конкордат із Наполеоном вважав шедевром: «Хай би що Ви стверджували, отче, але факт такий, що за цієї нагоди папа себе скомпрометував» (Євгеній використовує італійський вираз si è sporcificato, який дослівно перекладається «зісвинячився»). Варто зазначити, що заледве через кілька років після цього він сам захищатиме конкордат і напише до батька: «Є два види переконань: політичні й релігійні. Кожен може мислити, як йому до вподоби, в межах тих перших, або ще може мовчати, якщо не думає так, як інші, — і саме так я роблю. Все інакше, коли йдеться про другий вид переконань. Якщо вже ти католик, то не можна вибирати або піти за своїми схильностями. Треба обов’язково приймати рішення того, який для того був установлений, щоби повчати; в разі суперечливих думок помиляється той, хто не є Петром». А Петром був весь час той самий Пій VII.

Не одне молоде життя закінчується саме в цьому місці: криза, безглуздість життя, з якої, здавалось би, немає виходу. По‑людськи… Але ще є Бог, який, як добрий пастир, шукає загублену вівцю. Зрештою, перед Богом Євгеній свого серця не замкнув: він не покинув релігійні практики, читав Святе Письмо, слухав проповідей, брав участь у реколекціях, поновлював визнання віри; повертається також — жива в дитинстві — зацікавленість світом убогих: свій погляд і кроки Євгеній скеровує до в’язнів, хворих і потребуючих… Безсумнівно щирим було риторичне питання, яке він сам собі після навернення поставив: «Скільки ж то разів у минулому житті моє розірване і змучене серце виривалося до свого Бога, від якого віддалилося?»

Він щоразу ближче підходив до життєвого рішення, пізнавав те, що переживав св. Августин на порозі свого навернення, коли з глибини душі волав: «Нехай вже станеться, нехай вже станеться!» — а порогу переступити не міг, оскільки (як сам визнає), «затримали мене певні дурниці, повнісінька марнота, мої давні подруги…, а переможна звичка говорила: чи ти гадаєш, що зможеш без цього всього жити?» Шляхетська гордість диктувала Євгенієві слова листа до його батька: «Я народився, щоби стати кимсь. Бог дозволив, щоб я народився у шанованих батьків… і дав мені достатньо доброї волі, щоб я зважився піти їхніми слідами. Демон неспокою і незгоди скинув мене з вершини, до якої я прагнув, перш ніж я ще міг її осягнути. Однак, вірний моєму покликанню, я завжди вважаю метою славу, а нагородою — повагу добрих людей. Якщо я дійшов до першого, то це доказ, що заслужив на друге».

Славу йому мало дати здійснення двох проектів: шлюб із дуже багатою і доброю жінкою — або ж повернення на Сицилію, щоби там зробити кар’єру при королівському дворі. Обидва проекти закінчилися нічим. Із перспективи часу можна сказати, що так само, як колись зачинилися брами тяжкого і неспокійного дитинства, так тепер замикалися брами бурхливої молодості. Особисті невдачі, пов’язані з неможливістю реалізації життєвих планів, змусили Євгенія до роздумів, а Бог виразно його підганяв і торкнувся його серця подією, яка в облатській традиції дістала назву досвіду Великої П’ятниці. З неї Євгеній — оплакуючи свої гріхи — вийшов переконаним у безмірі Божої любові, у цінності Христової Крові та у власній цінності, яка вимірюється ціною Крові Христової. Завершився процес навернення, що тривав уже кілька років, заспокоїлися всілякі прагнення духа і зродилася певність, що у повній відданості Христу сповняться прагнення його серця: він міг би повторити за св. Августином — «Ти створив нас для себе, Боже, і неспокійне наше серце, доки не спочине в Тобі».

Думка про священство, приспана в дитинстві, повертаючись час від часу, стає дедалі живішою. Щоб добре розпізнати Божу волю, Євгеній шукає порад у таких майстрів духовного керівництва, як о. Антуан Дюкло та о. Августин Маґі. Саме цей останній, знаний свого часу єзуїт, після кількох особистих розмов та спілкування у листах, зробив висновок: «Ваше покликання таке виразне, як полудень у найясніший день».

Євгеній хоче, щоби входження на шлях священницького покликання було насамперед відповіддю на любов Спасителя, яку він пізнав. Тому 12 жовтня 1808 року — всупереч спротиву матері, який супроводжуватиме його аж до свячень, — він вступає до духовної семінарії св. Сульпіція (Сен-Сюльпіс) у Парижі.

Листування із семінарії з матір’ю, сестрою та батьком відкриває ще один мотив вступу до духовного стану: той досвід переживання спасительної любові Христа, що був отриманий у день Великої П’ятниці, не залишився суто приватним враженням, хоч був дуже особистим. Завойований Ісусом, Євгеній усвідомлює, що в такій ситуації, у якій опинився він сам, перебуває безліч християн; що обік нього — натовпи, які ігнорують Кров, пролиту Спасителем, і навіть гордують нею. Ці люди належать до Церкви, тобто до родини тих, хто, як він сам, відкуплений найдорожчою Кров’ю Христа. До матері він напише: «Бог жадає від мене, щоб я присвятив себе на служіння Йому, заради оживлення віри, яка поволі згасає серед убогих. Одним словом, Бог хоче, щоб я був готовий виконати всі Його повеління заради Його слави та для спасіння душ, які Він відкупив своєю найдорожчою Кров’ю». Ще виразніше він викладе це — згадуючи початки покликання — в листі до батька: «Я присвятив себе служінню Церкві, тому що вона була переслідувана, тому що вона була покинута (…), тому що, побачивши, що ми великими кроками прямуємо до схизми, я побоювався, що небагато знайдеться великодушних, які зуміють пожертвувати своїм комфортом або навіть життям заради збереження єдності віри, і тому що здавалось мені, що Бог дав мені досить сили, аби противитися всім небезпекам».

У паризькій семінарії Євгеній зустрічає людей відважних і великої віри, як Жак Андре Емері або Антуан Дюкло — видатних представників сульпіціанської духовності, фундаменти якої заклав Жан-Жак Ольє, а водночас великих захисників Церкви і пап. Клірик Євгеній де Мазенод повністю віднаходить себе у кліматі, який панує в Сен-Сюльпіс: належачи до Апостольского товариства, особливим чином віддається праці над собою; під час найсильнішої напруженості між Наполеоном та Апостольським Престолом він стає таємним зв’язковим між так званими «чорними кардиналами» і сульпіціанським осередком та ув’язненим папою Пієм VII; катехизуючи найбідніших дітей у присемінарійній парафії, скеровує свою апостольську ревність до убогих. По трьох роках формації у семінарії, 21 грудня 1811 року, приймає свячення пресвітерату з рук єпископа Жана-Франсуа Демандоля.

Менше ніж за рік після свячень, у жовтні 1812-го, о. Євгеній де Мазенод покидає Париж і повертається у свій рідний Екс-ан-Прованс із постановою присвятитися служінню серед убогих та молоді. З огляду на це дієцезіяльне керівництво не призначило його ні до якої парафії, а він, мешкаючи у мами, міг зайнятися тими, хто перебував на узбіччі парафіяльних структур і навіть поза ними: дітьми та молоддю, слугами, селянами, військовополоненими, італійськими емігрантами… До простолюду Екса й околиць він промовляв провансальською мовою, а молодь згуртував довкола себе, створюючи Товариство християнської молоді. Величезне навантаження, за яке він узявся, та епідемія тифу стали причиною виснаження і тяжкої хвороби, яка мало не закінчилася його смертю.

Досвід, винесений із хвороби, довів до свідомості Євгенія, що безмір започаткованих трудів перевищує його можливості. Тому він розпочав пошуки священників, які, поділяючи його ідеї та запал, хотіли би з ним співпрацювати. В цей же час у серці о. Євгенія відроджується переконання, яке спонукало його вступити до семінарії: «Бог жадає від мене, щоб я присвятив себе на служіння Йому, заради оживлення віри, яка поволі згасає серед убогих». Знаряддям, щоб оживити віру, мали стати проголошувані у занедбаних парафіях святі місії. Підказав йому це — через друга, о. Шарля Форбен-Дженсона — сам папа Пій VII, який, почувши, що цей молодий священник хоче податися до Китаю, відповів: «Безсумнівно, отче, Ваш план добрий, але нині треба звернути більшу увагу на допомогу людям, які нас оточують. Maxime autem ad domesticos fidei; важливішими мають бути місії у Франції». Слова Святішого Отця, скеровані до друга, стають виразним дороговказом: 1815 року Євгеній де Мазенод купує покармелітський монастир із прилеглим до нього храмом і береться за формування першої спільноти священників-місіонерів.

На початку він знайшов собі чотирьох таких. То були отці Огюстен Ікар, Себастьєн Деблю, П’єр-Ноласк Мі та Анрі Темп’є, який стане заступником св. Євгенія, довіреним його сумління і вірним другом аж до кінця життя. Отак 25 січня 1816 р. постає Товариство Місіонерів Провансу — перша облатська спільнота.

Сам Засновник так згадує ті події: «1815 року я заклав перші фундаменти нашого невеличкого товариства. Моєю головною метою, яку я собі визначив, була євангелізація вбогих, в’язнів та дітей. Для цього завдання я потребував співтоваришів, які б зуміли пройнятися таємницею натхнення, що його я отримав від Господа. Ми мали присвятитися апостольському служінню, а для цього потрібне самозречення і готовність піти слідами апостолів у практикуванні євангельських рад. Я не уявляю, щоб можна було прямувати до визначеної мети будь-яким іншим способом. Нелегко було знайти співпрацівників такого покрою». Мета й характер місіонерської спільноти були визначені в листі від того ж таки 25 січня 1816 р., скерованому до єпископської курії. Там, зокрема, читаємо: «Ми, нижчепідписані священники, глибоко перейнялися гідною співчуття долею мешканців присілків та сіл Провансу, які майже повністю втратили віру… Ми дійшли висновку, що ці місії були б єдиним дієвим засобом, із допомогою якого можна би визволити цей гідний жалощів простолюд зі стану розпаду… ми маємо честь просити про вираження згоди на наше об’єднання в колишньому монастирі сестер-кармеліток в Ексі…, щоб там оселитися як спільнота, що діє за уставом, головні пункти якого ми тут роз’яснюємо. Мета нашого товариства — не тільки праця над спасінням ближніх через проголошення Слова, але також гарантування нашим членам засобів для життя чеснотами богопосвяченості».

Спершу, живучи як спільнота і проголошуючи місії, вони залишалися дієцезіяльними священниками. Їхнє життя, однак, виразно розвивалося в напрямку чернецтва. Уже в день Великого Четверга 1816 р. отці де Мазенод і Темп’є поєдналися обітом взаємного послуху. Через два роки, з огляду на формування другої спільноти в сусідній дієцезії, отець Засновник визнав за слушне, щоб тимчасові правила, якими керувалася спільнотка в Ексі, замінив орденський устав. Цей устав, написаний самим о. Євгенієм де Мазенодом у сімейному маєтку Сен Лоран дю Верден, був ухвалений на першому Генеральному капітулі, який відбувся 24 жовтня 1818 р., а день 1 листопада того ж року став днем складення чернечих обітів. Також тоді облати отримали хрест: «Не матимуть іншого знаку для вирізнення, крім того, що відповідний їхньому служінню, тобто зображення Господа розіп’ятого». Бракувало ще папського затвердження, яке безсумнівно стабілізувало би статус Товариства у Франції та відкрило би його на світ.

У 1825 році текст Уставу був підкоригований та перекладений латиною, а отець Засновник подався до Рима, щоб у папи Лева ХІІ просити про схвалення Апостольського Престолу для свого Згромадження, його Конституцій та Уставу. Він отримав бажане 17 лютого 1826 року. Відтоді Товариство Місіонерів Провансу, яке ненадовго змінило назву на Місіонерів Облатів св. Карла, існуватиме в Церкві під іменем Марії: Місіонери Облати Пресвятої та Непорочної Діви Марії, або ж, у скороченій версії, Облати Марії Непорочної (Oblati Mariae Immaculatae — O.M.I.).

Внаслідок так званої реставрації Бурбонів, за три роки до папського затвердження Конгрегації, 1823 року, сталася важлива подія: реактивація скасованої революцією Марсельської дієцезії та призначення о. Фортуната де Мазенода єпископом Марселя. Для о. Євгенія це було дуже важливе призначення, бо так він отримував впливового прихильника для Місіонерів Провансу. Однак це призначення мало повністю змінити стиль його життя. Єпископ Фортунат, хоч і був міцного здоров’я, однак мав уже 73 роки! Він прийняв номінацію за умови, що генеральними вікаріями стануть його племінник Євгеній та о. Темп’є. Окрім того, що це викликало серйозну кризу в Товаристві, то вплинуло також на ритм життя та служіння самого Засновника. В його особистій залученості на благо Церкви наголос виявився зміщеним зі служіння типово місіонерського на служіння організаційно-адміністративне; відтоді він був генеральним настоятелем чернечого інституту і водночас генеральним вікарієм дієцезії.

Період реставрації колишнього ладу був нетривалим, а внаслідок подальших політичних змін, почавши від 1830 року, повернулась і давня неприязнь до Церкви та кліру. Держава впроваджувала закони, що обмежували душпастирську діяльність, і забороняла проводити парафіяльні місії. Також було вирішено зменшити кількість дієцезій, і все вказувало на те, що разом зі смертю єпископа Фортуната Марсельську дієцезію знову ліквідують. Не бажаючи, щоб це сталося, єпископ Марселя попросив Святішого Отця, щоби той призначив його племінника Євгенія єпископом in patibus infdelium («серед невірних») із правом резидувати в Марселі. Папа Григорій XVI визнав обґрунтованість цієї «операції», і 1 жовтня 1832 року призначив о. Євгенія де Мазенода титулярним єпископом Ікосії та Апостольським візитатором у Тунісі й Тріполі. Єпископські свячення відбулися в Римі, у храмі св. Сильвестра на Квіриналі, 14 жовтня 1832 року.

Притримана в таємниці від французького уряду єпископська номінація Євгенія де Мазенода, яка — що з’ясується за кілька років — була вдалою спробою врятувати Марсельську дієцезію, гарантувала новопризначеному немало нових проблем та прикрощів. Прийняття єпископської гідності без дозволу уряду було сприйняте як змова проти нової влади, відтак його взяли під нагляд, позбавили громадянства, викреслили зі списків виборців і загрожували вислати з Франції. Спроба захистити свої права в суді закінчилася провалом, оскільки Апостольський Престол визнав, що для державних стосунків Франція-Ватикан буде краще, якщо єпископ Євгеній відкличе позов і відсунеться в тінь. На практиці це означало згоду зі звинуваченнями й надання підстав антицерковним противникам. Однак найболіснішим для єпископа Євгенія виявилося відчуття, що його покинув Папа, якого він так сильно поважав і шанував. Однак же Мазенод був переконаний, що Святішого Отця треба слухатися навіть тоді, коли наслідки послуху — болісні. Свою гіркоту він виллє в листі до одного з дружніх до нього ватиканських кардиналів: «Я виходжу з усього і ввіряюся Божому Провидінню; хотів би додати — і доброзичливості Святішого Отця, але з тієї сторони небагато чого сподіваюся… Нагорода прийде від Бога». Він насправді відкликав позов, склав із себе обов’язки генерального вікарія Марселя й відступив, подавшись до одного з облатських монастирів. Безвихідь у стосунках із владою тривала ще довго, до 1836 року, і була вирішена завдяки посередницьким здібностям облата о. Жозефа Жібера, пізнішого архієпископа Паризького і кардинала, та сильним умовлянням о. Темп’є.

Після примирення племінника з урядом похилий літами єпископ Фортунат подав у відставку, а новим єпископом Марселя став Євгеній де Мазенод. Керування дієцезією не було для нього чужорідним, оскільки вже з 1823 року, тобто від моменту її реактивації, він брав у ньому участь як генеральний вікарій свого попередника і дядька, єпископа Фортуната. Однак часи, коли йому випало це служіння, постійно були вельми неспокійними й багатими на соціально-політичні збурення. Постійно відчувалися наслідки липневої революції 1830 року та хвилі антиклерикалізму, що наростала після неї; подальший республіканський перелам 1848 року, а потім правління Луї Наполеона, від 1852 року — імператора. З церковної перспективи — це час завершення понтифікату Григорія XVI і початок понтифікату папи Пія ІХ, революції та війни в Італії, яка прямувала до повного об’єднання коштом світських прав папства. У суспільному житті — початки соціалістичних рухів та боротьба Церкви з шерегом нових ідеологій, від лібералізму по соціалізм. Ніби не зважаючи на все це, Євгеній де Мазенод виконував служіння єпископа-місіонера, яке — відповідно до єпископського девізу «Pauperes evangelizantur» — було скероване у напрямку вбогих. Коли тільки він перебував у Марселі, був доступний для кожної людини, а від 10 до 14 години кожний міг до нього прийти без попереднього зголошення. Єпископ сам охоче виходив на вулиці міста, щоб зустріти бідних, які не мали відваги прийти до нього, або з послугою хворим. Пастирське служіння єпископа Марсельського вочевидь виходило поза межі персональних контактів.

Він добре знав, що для оживлення релігійного життя в дієцезії потребуватиме ревних співпрацівників. Тому старався про нові священницькі покликання та про формацію кліриків. Це переважно завдяки йому дієцезія, яка на 1823 рік мала 171 священника, до 1860 року вже мала їх 378. Відповідно, єпископ міг утворювати нові парафії, будувати нові храми чи оновлювати старі. У дієцезії він також дбав про зміцнення вже наявних церковних діл та інституцій, шкіл, товариств чи братств; охоче створював нові. Сам засновник чернечого згромадження, він умів оцінити роль богопосвячених осіб у житті місцевої Церкви. У 1837-1861 роках Марсельська дієцезія збагатилася 10 чоловічими і щонайменше 16 жіночими згромадженнями. Сам єпископ старався наблизитися до своїх дієцезіян через принагідні проповіді та керовані до них пастирські листи, які найчастіше мали формаційний напрямок і заохочували вірних до відповідальності як за місцеву Церкву, так і за Вселенську. Ця відповідальність виражається насамперед у любові, рівнозначній любові до Христа: «Хіба ж можливо відділити нашу любов до Ісуса Христа від любові до Його Церкви? Ці дві любові переплітаються: любити Церкву означає любити Ісуса Христа, і навпаки».

Як єпископ Марселя — другого за величиною міста Франції, — Євгеній де Мазенод також брав участь у політичному житті своєї країни. Залишаючись прихильником монархії, він умів помітити добро також і в нових, республіканських формах правління. Хоч йому це дорого коштувало, проте він зумів примиритися з Луї Філіпом, а його стосунки з Наполеоном ІІІ були загалом добрі. Цей останній 1855 року іменував єпископа Євгенія офіцером імператорського ордену Почесної ліги, ще через рік — сенатором імперії, а в 1859 році запропонував його папі Пію ІХ як кандидата в кардинали. Однак попри те, що папа добре знав синівську любов де Мазенода до наступників св. Петра і вже раніше, на доказ вдячності, надав йому право носити паллій, — з огляду на чергове загострення стосунків між Францією та Ватиканом Пій ІХ не побажав підвищити єпископа Марсельського до кардинальської гідності. Однак, попри все, ввічливі відносини зі світською владою Франції закінчилися, коли довелося захищати інтереси Церкви.

Включаючись у життя Марсельської дієцезії, о. Євгеній де Мазенод не перестав бути генеральним настоятелем заснованого ним Згромадження: він був головним промотором його персонального розвитку, територіального розширення та духовного поступу облатів. Ще до папського затвердження отець Засновник прийняв нові Доми та служіння: після материнського Дому в Ексі облати беруть під опіку марійний санктуарій Нотр Дам дю Люс (1819), потім — у Марселі (1821) та Німі (1825). Таким чином, на рік папського затвердження Товариство Місіонерів Провансу мало 4 Доми, 18 членів з обітами і 8 новіціїв. Основне служіння місіонерів, тобто проголошення парафіяльних місій і душпастирство молоді та в’язнів, було розширене душпастирством прочан і провадженням парафій. Після папського затвердження постають нові Доми і розпочинаються нові справи: наступні марійні санктуарії та провадження вищих духовних семінарій у Марселі, Аяччо, на Корсиці. Хоч і не позбавлене внутрішніх криз, діло, засноване 1816 року, поволі, але неустанно розвивалося. На 1840 рік Згромадження налічувало 8 Домів і 55 членів з обітами: 40 отців, 6 схоластиків і 8 братів.

Коли св. Євгеній формував першу спільноту місіонерів, то мав на думці насамперед порятунок спустошеної революцією Церкви у Провансі, а потім також в інших регіонах країни. Проте можна вважати, що вже з часів редагування першого уставу в його серці був задум закордонних місій. Промовисто свідчить про це такий текст: «Хоча з уваги на нинішню надмірно малу їх кількість та нагальніші потреби довколишнього люду вони мусять поки що обмежити свій запал служінням убогих із наших сіл та міст, однак їхні амбіції повинні охопити святим прагненням широкий горизонт усієї землі». Той самий задум, але вже більш розвинений, дає про себе знати у рік папського затвердження. Тоді в листі, скерованому до одного з куріальних кардиналів, отець Засновник написав: «Деякі члени Згромадження охоче б поїхали проголошувати Євангеліє язичникам. Отож коли їх буде більше, настоятелі зможуть висилати їх до Америки, щоб вони підтримували бідних католиків, позбавлених духовних благ, а також щоб потурбувалися про здобуття нових вірних». Натомість п’ятьма роками пізніше, під час Генерального капітулу 1831 року, було одноголосно прийнято ухвалу, яка уповноважувала отця Засновника висилати деяких місіонерів на закордонні місії, якщо тільки він визнає, що постає відповідна нагода. Власне кажучи, з цього моменту з’являється очікування на таку відповідну нагоду.

Вона настала, коли в червні 1841 року до Марселя приїхав єпископ Ігнатій Бурже з Монреаля та звернувся до генерального настоятеля облатів із проханням про допомогу для своєї дієцезії. Якась дивна єдність духа у зустрічі з канадським єпископом та глибоке зворушення щодо місійних потреб стали підставою, щоб восени того ж 1841 року св. Євгеній вислав перших 6 облатів (4 отців і 2 братів) до Канади. В листі до о. Гонората, призначеного настоятелем для тих, хто вибирається до Канади, отець Засновник писав: «Монреаль це тільки брама, яка провадить нашу родину до здобування душ у різних країнах». І справді, того самого року постає фундація в Англії; трьома роками пізніше облати будуть уже на заході Канади, у дієцезії св. Боніфатія, звідки пізніше вирушать до праці серед індіанців та ескімосів. У 1847 році постануть осередки Згромадження у Сполучених Штатах і на Цейлоні (нині Шрі Ланка), через рік — в Алжирі і зрештою, 1851 року, — в Південній Африці.

Душею місійної експансії та місійного динамізму був сам отець Засновник: він морально підтримував місіонерів, розпалював їхню ревність, заохочував до нових ініціатив. Тому він хотів, щоб йому повідомляли про все. Сам, через листи, підтримував особистий зв’язок зі своїми духовними синами та запевняв їх у духовній близькості, яку переживав на молитві, особливо перед Пресвятими Дарами. Він запевняв у цьому місіонерів і заохочував їх до взаємності. Ось фрагмент одного з листів, написаних до о. Альбера Лакомба, героїчного місіонера канадської півночі: «Отче, Ви й гадки не маєте, як сильно я турбуюся перед Богом про наших місіонерів з-над Червоної Ріки [Прим.пер.: невеличка річка у канадській Новій Шотландії, на острові Кап-Бретон.]. Маю лиш один засіб, щоб до них наблизитися: там, перед Ісусом у Пресвятому Таїнстві, мені здається, що я вас бачу, що я вас торкаюся. Я переконаний, що й ви часто перебуваєте там, у Його присутності. І так ми зустрічаємося в цьому живому центрі, місці нашого сопричастя».

Для єпископа де Мазенода головною метою закордонних місій серед нехристиян було проголошення Євангелія, скероване на навертання до Христа. Посилаючи місіонерів за кордон, св. Євгеній не виряджав їх на благодійну працю ані за тим, щоб вони займалися місцевими католиками, хоч апріорі цього не виключав, і коли треба — помічав потребу і навіть необхідність парафіяльного душпастирства. Але він хотів, щоб їхні зусилля були насамперед скеровані на навертання язичників. Головним знаряддям для цього завдання була проповідь Божого Слова. Нагадував він про це місіонерам на Шрі Ланці, в Канаді і в Африці. До єпископа Альяра, засновника місії в Наталі (Південна Африка) св. Євгеній писав: «Маю визнати, Єпископе, що твої листи сповнюють мене болем. Ще й досі ваша місія залишається невдалою. Якщо говорити щиро: не висилають апостольського вікарія і вражаюче число місіонерів, щоб вони займалися кількома розпорошеними поселеннями старих католиків. Одного місіонера вистачило би, щоб служити тим християнам. А очевидним є, що створювався цей вікаріат з огляду на язичників».

Який стосунок мали місії ad gentes до першопочаткової інтуїції харизми — «Evangelizare pauperibus misit me» («Послав мене Господь звіщати Євангеліє вбогим»)? На думку єпископа де Мазенода, вони були поглибленням і уточненням цієї харизми: у закордонних місіях облатська харизма просто знайшла нові форми вираження. В цьому дусі він звертається до місіонерів у Західній Канаді: «Це я ставлю печать на вашому апостольському покликанні; виходячи з мого лона, ви прямуєте здобувати душі, і треба додати: душі найбільш покинуті; бо чи можна віднайти душі більше покинуті, ніж душі тих бідних язичників, євангелізувати які, міццю безцінного привілею, нас покликав Бог»? Майже завжди погани були також бідні матеріально, але не це було головною причиною вважати їх убогими. Отець Засновник посилає до них місіонерів насамперед з огляду на підстави, що випливають із віри. Він бачив ті покинуті й бідні душі з перспективи їхньої цінності, яка вимірюється цінністю Христової Крові.

Отож немає якоїсь принципової відмінності між місіями парафіяльними і закордонними: що ті, що ті є посланням до вбогих і покинутих; в одному випадку принциповим знаряддям є проповідь Божого Слова і служіння таїнств; в обох випадках такою самою має бути і якість місіонера. Якими ж мають бути — запитує св. Євгеній — і як мають поводитися люди, що прагнуть піти слідами Ісуса Христа, свого Божественного Вчителя, щоб віднайти для Нього ці численні стада, які скинули Його ярмо? Вони повинні ретельно працювати, щоби стати святими! Місіонер, якого св. Євгеній охоче називав «мужем апостольським», який має євангелізувати інших, — повинен ревно наслідувати приклад і чесноти Ісуса Христа. А територію, де це сповнюється, становить спільнотне життя.

Відкритість на закордонні місії виявилася для облатів переламним моментом: вона дала початок географічному поширенню Згромадження, помножила облатські покликання, а також уточнила і поглибила початкову харизму. Які ж промовисті ці цифри: у рік виїзду до Канади, тобто через 25 років після заснування, Згромадження налічувало 55 членів; через 20 років — у рік смерті отця Засновника — облатів було майже вдесятеро більше! На 1841 рік облати були тільки в одній країні, а на 1861 — уже на трьох континентах.

Велетенський обсяг праці, піклування про Згромадження та дієцезію, пов’язані з цим проблеми, а також часті непорозуміння та прикрощі чи фальшиві звинувачення підірвали здоров’я єпископа-Засновника. Коли добіг кінця 1860 рік, здоров’я вже 78-річного Євгенія де Мазенода ослабло. Після кількамісячної полегші настало різке посилення хвороби. 20 травня 1861 р. розпочалась агонія. На прохання співбратів поблагословити їх єпископ Євгеній охоче це зробив і промовив останнє послання: «Скажіть усім, що я помираю щасливий… Що я помираю щасливий, бо добрий Бог забажав мене обрати, щоб я заснував у Церкві Згромадження Облатів». І закінчив словами, що знані в облатській традиції як заповіт отця Засновника: «Практикуйте між собою любов, любов, любов, а назовні — ревність про спасіння душ». Наступного дня, 21 травня, у понеділок після урочистості Зіслання Святого Духа, близько 21.00, під кінець молитви Бревіарію перед спочинком, під час молитви антифоном «Salve Regina», на словах «о ласкава, о милосердна, о солодка Діво Маріє» святий віддав Богові душу.

На життя отця Засновника, єпископа Євгенія де Мазенода, можна дивитися з двох перспектив: із перспективи засновника і генерального настоятеля Місіонерів Облатів Непорочної Марії, а також із перспективи єпископа — пастиря Марсельської дієцезії. Однак це не два різні життєві шляхи: це одна дорога, просто двосмугова; це така автострада, якою св. Євгеній прямував до святості. Стати на цю автостраду було нелегко, він чимало наблукався, доки на неї виїхав. Але зрештою знайшов в’їзд, а брамою став досвід Христа Воскреслого, отриманий у Велику П’ятницю. З цієї двосмугової автостради життя він уже не звернув, спинився аж тоді, коли досяг мети подорожі — святості. Дорога ця була довга, отож були і загальмування, і зупинки: на відпочинок, на заправку, на усування недоліків. Від того великоп’ятничного досвіду, від зрозуміння, що пошуки щастя поза Богом провадять до нещастя, він забрався до труду бути святим і витривало прагнув до досконалості. Аналіз його писемних трудів, а особливо реколекційних записок, показує, що його шлях до святості не був легкий; буває, що автострада коштує дорого. Ось кілька зізнань.

У перші роки священницького служіння в Ексі, під час своїх реколекцій у грудні 1814 р., Євгеній де Мазенод запише: «Щоби працювати над спасінням душ, треба, щоб я був святий, дуже святий! По‑перше, тому, що без цього даремними будуть спроби навернути будь-кого: як же можна дати щось, чого сам не маєш? Це ж із надміру треба давати! А по‑друге, посередня чеснота не встоїть серед світу… Треба абсолютно, щоб сяйво чеснот священника було таким різким, щоб розпорошувало всіляку темряву, яку здіймають довкола нього, і щоб воно пробивалося крізь найтяжчі хмари».

Під час реколекцій перед прийняттям єпископських свячень св. Євгеній зауважить, що в перші роки священства він був більше святий, ніж тепер, і додасть: «Я знаю, що священство, яким я ушанований уже 21 рік, це стан досконалості; знаю також, що, підносячи мене до єпископства, Церква визнала мене щедро обдарованим чеснотами, які я сам ледь помічаю в своїй душі або навіть — собі на сором — і взагалі їх позбавлений. У цій ситуації мені не залишається нічого іншого, як тільки повторити слова євангельського боржника: “Потерпи мені, пане, і я все тобі поверну!” (Мт 18,26). Допоможи мені, Господи, і дай мені час, — а я зроблю все, щоби стати таким, яким Ти мене прагнеш».

1837 року, під час реколекцій перед тим, як прийняти Марсельську дієцезію, він занотує: «Треба йти вперед; це доконечність, яку сам Бог мені нав’язує. Мені потрібно багато відваги і згоди на Його благодать. Бажаючи це вчинити, я повинен серйозно працювати, щоби стати святим. Цей новий період мого життя має бути часом повного оновлення. Вже багато разів мої добрі постанови закінчилися нічим. Тепер, однак, обставини надміру сприятливі, щоб їх не використати. Без цього — ким я буду?... Насправді потрібно, щоб моя душа наново загартувалася. Бог дає мені нагоду, бо накладає на мене великий обов’язок, якого я не зумію належно виконати інакше, як тільки тоді, коли крокуватиму слідами святих».

Із процитованого видно, що шлях до досконалості не був якимсь однозначним і безперервним сходженням до вершин. Були на ньому застої, були знеохочення, було усвідомлення своєї слабкості, занедбань та гріха. Євгеній де Мазенод, однак, став святим, оскільки понад усе любив Ісуса Христа і Церкву — прекрасний спадок Спасителя, набутий Ним за ціну Його Крові. З любові до Церкви випливала любов до її пастирів, а особливо до Наступників св. Петра. Він став святим, бо мав живу побожність до святих, особливо до Апостолів, яких вважав першими отцями Згромадження, та до Непорочної Марії, яку вважав матір’ю облатів і побожність до якої казав поширювати повсюди там, куди їх поведе служіння. Синівській любові до Марії св. Євгеній присвятив кілька переконливих речень у своєму заповіті: «Закликаю (…) заступництва Пресвятої і Непорочної Діви Марії, Матері Бога, і з усією покорою, але і з втіхою, наважуюся Їй нагадати про синівське ввірення Їй усього мого життя та про постійне прагнення, щоб Її пізнавали, любили і вшановували повсюди там, де служать ті, кого Церква дала мені за синів».

Він став святим, оскільки насамперед залишився вірний вимогам, які ставив своїм духовним синам у першому Уставі. Перш за все св. Євгеній запитував: «Як же мають вчинити люди, які прагнуть піти слідами Ісуса, свого Божественного Вчителя?» І відповідав: «Вони повинні наполегливо працювати, щоби стати святими. Вони повинні відважно йти тими самими дорогами, якими пройшло стільки євангельських працівників, що залишили нам такі прекрасні приклади чесноти у виконанні цього служіння, до якого почуваються покликані подібно до тих [попередників]. Вони повинні повністю зректися себе і піклуватися виключно про славу Божу і благо Церкви, про підтримку і спасіння душ. Вони повинні невпинно оновлюватися в дусі свого покликання, жити у стані постійного самозречення і витривалої волі осягнути досконалість. Вони повинні без перерви працювати над тим, щоби стати смиренними, лагідними і слухняними, людьми, які люблять бідність, покуту й умертвлення, відірвані від світу і сім’ї, сповнені запалу, готові пожертвувати все своє майно, здібності, відпочинок, особистість і саме життя з любові до Ісуса Христа, на служінні Церкві та для освячення ближніх».

Ось це постійно повторюване «повинні» — це немовби дорожні знаки на автостраді життя св. Євгенія. Керуючись ними, він дістався до мети. Найважливіший вказівник він проїхав 21 травня 1861 р. — в день смерті, або, краще сказати, у день народин для Неба. Тоді виявилося, що треба проїхати ще двоє воріт: 19 жовтня 1975 — беатифікація, і 3 грудня 1995 — канонізація. Може, до нас св. Євгеній сьогодні каже: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг — віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливості, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов’ю чекали на Його появу» (2 Тим 4, 7‑8).

Обра, 28 жовтня 2011 р.

о. Павел Лятусек ОМІ

 

 

Переклад з польської – Ірина Єрмак

2019  Parafia pw. św. Marii Magdaleny we Lwowie